Політолог: У Баку вважають, що спробами «затягнути» Москву в регіон — отримають бажане

Останні дні липня пройшли під знаком нового загострення ситуації на північно-східній ділянці кордону Вірменія-Азербайджан, примітного в декількох сенсах, пише відомий політолог Рубен Меграбян на сторінках газети «Аравот«.

«Перш за все, від цього «стрес-тесту» в Вірменії ще раз стало зрозуміло, що організація під назвою ОДКБ не може дозволити собі навіть чергового заяви про постріли, вироблених по території свого союзника, і по даній темі цього вже достатньо, щоб безглуздо НЕ перевантажувати текст.

А МЗС нашого стратегічного союзника, Росії, запевнив, що «дійсно стурбоване» загостренням, і це сталося кілька днів після загострення, і тут також, власне, додати більше нічого.

Після зустрічі міністрів закордонних справ Вірменії та Азербайджану в Вашингтоні, за підсумками якої 20 червня було оприлюднено спільну заяву трьох співголів Мінської Групи ОБСЄ, поведінка Баку показує, що хід подій Алієву не так вже й по душі.

По суті, посередники закликали сторони уникати провокаційних дій, в тому числі дій з залученням снайперів і інженерних робіт. Відзначається також, цитата: «В ході бесіди з співголовами міністри закордонних справ домовилися, що необхідно використовувати наявні шляхи прямого зв’язку, щоб оперативно реагувати для зниження ризику ескалації».

Торкаючись підсумків Вашингтонської зустрічі, глава МЗС Азербайджану Мамед’яров сказав дві важливі речі, не рахуючи відомі кліше: про постріли і миротворців. Він каже, що для успішного ходу переговорів зовсім необов’язково, щоб на кордоні був мир: «Не згоден з думкою про те, що неможливо продовжувати обговорення в умовах зростання напруженості в прифронтовій зоні» (АзерТАдж, 24.06.2019). Тобто, пан Мамед’яров і його шеф, незважаючи на поставлене під угодою про встановлення режиму припинення вогню азербайджанську підпис, вважають цілком нормальним, що повинен бути зростання напруженості, і вони «продовжать обговорення», що якщо перекласти з дипломатичної на простий азербайджанський, виходить: «Стріляю — добре і роблю, коли захочу — буду стріляти».

А після заяв Мамед’ярова про миротворців, що тим не менш не знайшло місця в його інтерв’ю державному агентству АзерТАдж, це дало привід деяким «займаються» Кавказом «самодіяльним» і маргінальним російських ресурсів випустити «аналітику» про те, що Баку «погодився» з ідеєю миротворців, «залишається» Єреван, «м’яч на полі Єревана» і т.д.

Тобто Мамед’яров в перший же день відступився від свого ж «пострілу» на тему миротворців, проте, цього схоже виявилося досить, щоб закамуфлювати «постріл» про постріли.

Довго чекати не довелося, і приблизно через місяць вони вистрілили на вірмено-азербайджанському кордоні, а Баку виступив із сенсаційною «відкриттям». Прес-секретар азербайджанського МЗС Лейла Абдуллаєва оголосила, що винуватцем їх пострілу є вірменська сторона, оскільки, по суті, не слід капризам Баку і «на жаль, вірогідність виникнення таких інцидентів дуже висока». І Абдуллаєва ще і звертається до нас з радою: «Єдиний шлях запобігання таких випадків полягає в забезпеченні виведення збройних сил Вірменії з територій Азербайджану».

Отже, на що ж сподівається Баку? Що вірмени будуть вражені їх «радами»? Або ж вражені пострілами, і щоб більше не стріляли — подарують Арцах Алієву? Зрозуміло, що не відбудеться жодного, ні іншого. Баку показує, що незадоволений ситуацією, що склалася, що його порядок в міжнародних відносинах не є пріоритетом, і що потрібно подібним чином «нагадувати» міжнародне співтовариство, що цей порядок проте існує, і «зробіть же що-небудь, і тримайте нас, а то ми ненормальні», «народ вимагає наказу, ми ледве стримуємо» і т.д.

Крім того, судячи з напрямку стрілок азербайджанської пропаганди, Баку сподівається, що «Пашіняну Росія не довіряє», стало бути, «багатий» і «духовно близький» Азербайджан може бути більш вигідним партнером, отже, треба «умовити» Москву, щоб вона погодилася тягати каштани для Баку з «багаття» карабахського конфлікту.

Звичайно, ніхто не може заборонити Баку плекати якісь надії, однак, це той випадок, коли Баку може сприйняти якісь неправильні сигнали або неправильно поняті сигнали як дійсність і не тільки довести регіон до хаосу, а й самого себе до катастрофи.

В Азербайджані здається, що спробами «затягнути» росіян в регіон отримають бажане, і створенням недоречного прикордонного конфлікту з Грузією, наданням тиску на Грузію на вірменські теми в Баку здається, що тим самим вони «підсолоджують» свою наживку. Тоді як найостанніше, що цікавить Росію — це те, що хоче або не хоче Азербайджан, коли в одній її частині горить, в іншій — пішло під воду, рубль обвалюється, а міф «рятівника» з господаря Кремля випаровується.

Коли за останнє сторіччя тримає Кавказ в неволі Росія слабшала, а імперія починала керуватися чорносотенними «цінностями», життя показало, що в регіоні у неї був один вірний союзник, не рахуючи агентів. Це була і залишається засліплена ненавистю до вірменам, мракобесная, спрагла погромів натовп в Азербайджані з її позбавленими ідеалізму люмпен-вождями. Сьогодні також, у Росії на Кавказі є заручники, але не союзники, крім одного: це «духовно близький» алієвського Азербайджан, який з усією внутрішньою переконаністю тягне Росію в регіон в надії вирішити питання за наш рахунок.

У Баку читати не люблять, інакше прочитали б, якщо забули, що сталося після того, коли на всьому Кавказі виявилися єдиними, хто майже одноголосно проголосував за збереження СРСР. Коли російські війська проводили операцію «Кільце», депортуючи вірмен, генерал Сафонов в Арцах був зайнятий терором на користь Азербайджану, а азербайджанський «ОМОН» був зайнятий тільки грабежами і мародерством, в Баку тоді теж здавалося, що «сила є — розуму не треба» , і ще «коли захочуть і скільки захочуть — вистрілять».

Баку може, але не повинен покладати надії на російські імперські рефлекси, думаючи, що може їх повернути проти Вірменії: вони вельми схильні до зради, як вітер травня. Вірмени ж, з іншого боку, не вражені їх пострілами, більш того, можуть відповісти асиметрично, і вірменський постріл може порвати їм трубу, що стала вірою-надією-і-любов’ю спадкової чекістської диктатури, поставивши Баку перед розбитим коритом. Чи не перемігши свою власну диктатуру, чи не перемігши самих себе, Азербайджан просто не має шансів перемогти Вірменію і вірмен. А коли переможуть самих себе, то стане ясно, що питання вирішуються не на площині перемогти-ні перемогти вірмен, а на зовсім інший. Варто все ж подивитися в дзеркало, в широкому сенсі, і спробувати зробити висновки в контексті 21-го століття, відставивши вбік марні надії. Однак, на жаль, судячи з перебігу подій, порожні також надії, що це станеться», — йдеться в статті.

Джерело: Аравот