Боротьба Заходу та Росії за Південний Кавказ: Європа та США висловлюють пряму підтримку вірменській владі
5 грудня до Москви прибув Міністр закордонних справ Азербайджану Джейхун Байрамов на зустріч з російським колегою Сергієм Лавровим. Переговори Азербайджану та РФ стосувалися однієї теми — врегулювання конфлікту між Азербайджаном та Вірменією. За результатами зустрічі, сторони погодилися працювати над підписанням мирного договору між Азербайджаном та Вірменією, а також над реалізацією тристоронньої заяви від 2020 року, яка завершила тогорічну Другу карабахську війну.
Тема Карабаху та мирного врегулювання на Південному Кавказі стала надзвичайно важливою для Росії та Азербайджану з початку російського вторгнення в Україну.
Азербайджан давно схиляє Москву до того, щоб змусити вірмен погодитися на контроль Баку над ключовим транспортним коридором, який би з’єднав Азербайджан з Нахічеванем, частково пролягаю через південні території Вірменії, а не лише через Карабах. Для офіційного Баку це б закріпило їхню “перемогу” у 2020 році, дало б суттєві геостратегічні переваги над Вірменією, розблокувало б регіональну логістику з домінуючими позиціями Азербайджану. Коли Росія зав’язла у боях в Україні, азербайджанська влада почала використовувати ослаблення РФ для більш активного лобіювання своїх інтересів, у тому числі шляхом прямого, але обережного, тиску. Останні тижні не були виключенням. Азербайджанський уряд почав критикувати російських миротворців, які присутні в Карабаху, у використанні неправильних топонімів на місцях (себто, вірменських, а не азербайджанських назв), а пізніше навіть звинуватив росіян у нібито контрабандних схемах через Лачинський транспортний коридор, і на деякий час вони коридор був заблокований азербайджанською стороною. Це змусило командувача російського миротворчого контингенту Андрія Волкова пообіцяти, що вони розберуться з “іранськими диверсантами”, які нібито беруть участь у контрабанді, і навіть встановлять “мінімитницю” на кордоні. Усі ці зусилля Азербайджану спрямовані на те, щоб переконати Москву пристати на вимоги Баку, оскільки саме Росія де-факто контролює процеси на півдні Вірменії.
Зі свого боку, Росія останнім часом зближується з позицією Азербайджану, при цьому уникаючи відвертої зради інтересів свого формального союзника Вірменії. На зустрічі з Дж. Байрамовим, голова російського МЗС С. Лавров натякнув на те, що РФ готова сприяти Азербайджану в виконанні тристоронніх заяв від листопада 2020 року, і фактично закликав Вірменію прийняти умови Азербайджану, що було негативно сприйнято в Єревані. Для РФ той варіант логістики, який пропонує Азербайджан, став надзвичайно цікавим з огляду на наслідки війни в Україні: транспортний коридор, у якому не беруть участь західні країни, і який де-факто може контролюватися російськими військовими та прикордонниками — це потенційна можливість замкнути на собі нову регіональну логістику та використовувати її в обхід західних санкцій, в тому числі для цілей “паралельного імпорту”. Крім того, ситуативне партнерство з Азербайджаном розглядається у Москві як спосіб зберегти свій вплив на Кавказі на тлі активних зусиль країн Заходу перехопити ініціативу Росії, користуючись їхньою зайнятістю Україною.
Зокрема, нещодавно у Брюсселі за посередництва ЄС мала відбутися зустріч між президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим та прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном, яка могла закласти підвалини під підписання двостороннього мирного договору. Але зустріч була зірвана в останній момент, що дало змогу Росії одразу запросити обидві сторони до себе і провести такі переговори у Москві. Відтак, для РФ важливим є недопущення посилення впливу на Кавказі західних країн, і випадання Вірменії з-під свого контролю за рахунок розвитку відносин з країнами Європи або США. Останні активізували свою дипломатію на цьому напрямку, зокрема висловлюючи пряму підтримку вірменській владі. Натомість, Росія відповідає зближенням з Азербайджаном і тиском на Єреван через поступки офіційному Баку, як це було у вересні цього року, коли азербайджанська армія вторглася на територію самої Вірменії у Сюнікській області за повної пасивності та, очевидно, мовчазної згоди Росії.
Ілія Куса, UIFuture
